Верховний Суд роз’яснив, що таке щире каяття

Щире каяття – це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки.

Щире каяття – це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення у матеріалах кримінального провадження.

На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 199/6365/19.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що чоловік перебуваючи у стані алкогольного сп`яніння, чим заздалегідь позбавив себе можливості об'єктивно оцінювати дорожню обстановку і координувати свої дії, керуючи технічно справним легковим автомобілем «Subaru Outback», здійснював рух по вологому асфальтобетонному покриттю проїзної частини вулиці. Під час руху водій, не маючи будь-яких перешкод технічного і фізичного характеру для забезпечення безпечного руху, при відсутності зовнішніх факторів, які би змушували його порушувати вимоги Правил дорожнього руху, не діяв таким чином, щоб не наражати на небезпеку життя і здоров'я громадян, не обрав безпечної швидкості руху транспортного засобу, не врахував дорожньої обстановки, щоб мати змогу постійно контролювати рух та безпечно керувати автомобілем, втратив контроль над його керуванням та виїхав на тротуар праворуч за напрямком свого руху, де передньою частиною автомобіля здійснив наїзд на стовп без номера.

Своїми діями водій грубо порушив вимоги пунктів 1.3., 1.5., 2.3. б), 2.9. а), 12.1. ПДР. Порушення водієм п. 12.1 ПДР має причинний зв'язок із настанням дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої пасажиру спричинено тяжке тілесне ушкодження за ознакою небезпеки для життя.

За вироком суду першої інстанції чоловіка засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 2 роки.

Дніпровський апеляційний суд змінив вирок суду першої інстанції в частині призначення покарання та постановив вважати особу засудженим за ч.2 ст. 286 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки з позбавленням права керування транспортними засобами на строк 2 роки. На підставі статті 75 КК звільнив особу від відбування основного покарання з випробуванням зі встановленням іспитового строку тривалістю 3 роки. В іншій частині вирок місцевого суду залишив без змін.

У касаційній скарзі прокурор вважав безпідставним визнання судом апеляційної інстанції обставиною, що пом'якшує покарання, щире каяття, оскільки чоловік вину в повному обсязі не визнав, з місця вчинення кримінального правопорушення зник, правдиві показання не надав, а навпаки намагався спростувати обставини події.

Висновок Верховного Суду

Розглядаючи справу, ВС зазначив, що апеляційний суд недостатньо врахував обставини вчинення злочину, а саме характер порушень вимог ПДР, адже засуджений свідомо сів за кермо транспортного засобу в стані алкогольного сп'яніння, рухався у населеному пункті, що могло спричинити більш тяжкі наслідки, однак засуджений байдуже до цього поставився. Зокрема, як убачається зі встановлених судами фактичних обставин, водій виїхав на тротуар, де могли перебувати пішоходи і зупинився лише після наїзду на  стовп. До того ж, одразу залишив місце вчинення дорожньо-транспортної пригоди, викликавши собі таксі.

Також, колегія суддів вважає доцільними посилання прокурора на послідовну практику Верховного Суду, згідно з якою розкаяння передбачає, окрім визнання собою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання. Щире каяття – це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення у матеріалах кримінального провадження.

У зв'язку з наведеним можна зробити висновок, що щире каяття - це певний психічний стан особи винного, коли він засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, і це об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям усіх обставин справи, вчиненням дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину або відшкодуванню завданих збитків чи усуненню заподіяної шкоди.

Однак з матеріалів кримінального провадження убачається, що чоловік не визнав усіх обставин кримінального правопорушення, зокрема оскаржував вирок місцевого суду та просив закрити кримінальне провадження, посилаючись, у тому числі, на недопустимі докази, зібрані під час досудового розслідування, і неправдиві показання певних свідків про подію злочину, тобто не надав критичної оцінки своїй протиправній поведінці, формально вказавши на визнання своєї винуватості, що не узгоджується з вищевказаними мотивами стосовно визначення щирого каяття.

Таким чином, висновки суду про звільнення на підставі ст. 75 КК від відбування основного покарання є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, оскільки звільнення не сприяє меті покарання - виправленню засудженого і попередженню нових злочинів та є невиправдано м'яким заходом примусу, який не можна вважати справедливим, пропорційним і співрозмірним ступеню тяжкості вчиненого кримінального правопорушення та особі винного.

Враховуючи викладене, касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а ухвала апеляційного - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції на підставі пунктів 2, 3 ч. 1 ст. 438 КПК, під час якого необхідно врахувати, що застосування щодо засудженого в цьому кримінальному провадженні положень ст. 75 КК є неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність, що мало наслідком невідповідність призначеного покарання ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого через м'якість.

Джерело: Судово-юридична газета